Психотерапевт
Світлана Логвиненко

Ревнощі — це не про зраду іншого, а про наш страх бути невидимими. Це тихий крик: «Мене замало, щоб ти залишився». Ми ревнуємо, коли втрачаємо власну опору і намагаємося втримати іншу людину, ніби вона — єдиний фундамент нашого світу. Але справжня близькість можлива лише в просторі свободи. Любити — це знати, що двері відчинені, але людина обирає залишитися. Зцілення починається не з контролю, а з повернення до себе. Коли ви будуєте «внутрішній дім», де вам не страшно бути со

Чотири роки еміграції перетворили шок на втому. Ми живемо «між берегами»: побут — там, а серце — вдома. Це розщеплення виснажує, бо дім — це не лише стіни, а право бути собою. Сьогодні наш виклик — знайти сміливість жити там, де ми є зараз, не втрачаючи коріння. Дозволити собі радість сьогодні — це не зрада минулого, а перемога вашої внутрішньої сили. Ви маєте право на цілісність, де б не знаходилися.

Стаття досліджує, як екзистенційна психотерапія допомагає знайти сенс життя в умовах осінньої меланхолії, посиленої війною. Через практики логотерапії вона пропонує внутрішні опори, що дозволяють витримати

Шлях до мети — це не транзитна зона, а саме життя. Часто, прагнучи великих звершень, ми викреслюємо власне «Я» із теперішнього, перетворюючись на функцію. Проте екзистенція потребує простору та опори вже зараз. Дрібниці — ранкова кава, прогулянка чи спокій — це не забаганки, а генеруючий ресурс вашого буття. Не дозволяйте меті поглинути вашу здатність бути живим. Поверніть собі власний ритм, адже тільки той, хто зберіг себе на шляху, здатний відчути справжню радість від досяг